Свято Успіння Пресвятої Богородиці – престольний празник Низкиницького монастиря. Цей день в древній обителі відзначається надзвичайно урочисто.
Чисельне зібрання духовенства, тисячі парафіян та паломників, урочисті та молитовні богослужіння, надзвичайно гарно прибраний храм, уквітчана Плащаниця Божої Матері – усе це є традиційним для Успенських богослужінь у Низкиницькій обителі, яку за це називають Волинською Гефсиманією. Адже як у Єрусалимській Гефсиманіі – історичного місця погребіння Божої Матері, пресвята Діва шанується найбільше, так і Низкиницька святиня знаходиться під особливим покровительством Цариці неба і землі.
У святковий день в монастирі було звершено дві Божественні Літургії. Святкове богослужіння очолив ігумен монастиря архімандрит Вікентій (Мазур) разом із сонмом духовенства.
Прекрасний спів хорів, урочистість богослужіння, духовне піднесення – все наче як і щороку, – проте нинішнє свято відрізнялося від попередніх. Це було помітно навіть в інтер’єрі храму – посередині церкви стоїть скриня для пожертв для підтримки української армії.
Війна, що триває нині, чорним болем тяготить душу кожного українця. Десятки волинян героїчно віддали вже свої молоді життя у боротьбі з північною ордою. Багато парафіян монастиря воюють нині на Сході, захищаючи Батьківщину. Серед них Ілля Гончаров – пономар та іподиякон, що змалку несе послух в олтарі монастирського собору.
Втім, найстрашнішим та найогиднішим в цій війні є те, що загарбники, злочинці та терористи прикриваються православною вірою, релігійними гаслами та атрибутикою.
На жаль, іноді це підтримують священики та церковні ієрархи сусідньої держави, аби виправдати беззаконня та хижацтво кремлівського режиму.
Саме ці невтішні думки, наче затьмарювали радість свята, проте, щира молитва до Господа та уповання на заступництво Пречистої Його Матері, розвіювали той смуток та вселяли надію на краще. Авжеж, – Бог не в силі, а в правді, а правда на стороні тих, хто захищає свою землю, боронить свій народ і свою Батьківщину, а всі, хто прийшов до нас з мечем, від меча і загинуть.
Саме тому, надзвичайно проймали душу дерзновенні слова древніх молитов, що виголошували священики молячись про подолання загарбників:
«Не на лук наш уповаємо, не зброя наша спасе нас, Господи, але Твоєї всемогутньої допомоги просимо і на Твою силу надію покладаючи, на ворогів наших ополчаємося…»
«Захиснику правовірних, посли стріли Твої, Господи, і сум’яття сотвори ворогам нашим, блисни блискавкою і розжени їх, простягни руку Твою згори і покори їх, і в руки наші віддай…»
Від цих слів ставало втішно, радувала серце надія – Сам Господь допоможе нам! Сотні голосів злилися у молитві, а любляче око ловило в усьому – ризах священиків, узорах рушників на іконах, стрічках, що прикрашали хоругви – радісне поєднання кольорів золотої пшениці і мирної блакиті неба…
Протодиякон Віктор Мартиненко